Якось розговорилися з однією активісткою. Ішли по вулиці. Вона:
- От чого ми так погано живемо? Гляньте, який майданчик облуплений. І так кругом! У мами в селі вулиця ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ!!! Така вулиця! А хати стоять перехняблені. Зубожілі. Аж страшно стає.
- Як-як вулиця називається?
- Жовтневої революції!
- Боже, ще такі вулиці є?!
- А що?
- Нуу, якщо враховувати, що ми з Вами в Києві на Лепсе стоїмо, то мабуть нічого.
- А що вам Лепсе заважає?
- Запитаю у відповідь, Ви знаєте, хто це?
- Ну не знаю! То й що - одразу перейменовувати?! Народу все одно на якій вулиці жити! Це скільки грошей піде на перейменування!
- Скільки?
- Багато! Хай краще про наші зарплати подумають! Можна подумати, як ми Лепсе перейменуємо, то одразу й заживемо! Можна подумати, ці перейменування на щось впливають!
- Якщо це ні на що не впливає, давайте назвемо вулицю імені Задниці! Або вулиця імені Ненависті! Чи Вбивць! Що? Не хочете? Або вулиця імені Гітлера. Теж історичний персонаж! Чому ми так виважено підбираємо імена нашим дітям, шукаємо, що вони означають, перебираємо варіанти звучання, пов’язуємо імена з предками, і чомусь так безвідповідально ставимося до імен вулиць, на яких живемо? Якщо ми не хочемо жити в задниці, то й назви треба давати такі, які тягнуть угору, до висот, а не вниз, чи будь-куди. Куди нас тягне, в яку висоту вулиця Івана Лепсе, більшовика родом з Риги, який досягнув партійних висот у Петрограді? Який це має стосунок до України? У пам’ять про який подвиг в ім’я українців названо Київську вулицю і який це має стосунок до поступу Києва чи нашої країни вперед?! Ніякого! Куди нас тягне назва Жовтнева? В нікуди! Я б хотіла жити на вулиці Радості, проспекті Щастя, На площі Сонячній, Миру, Дитячого сміху! Або ж Агатангела Кримського, поліглота-українця, якого досі ніхто не переплюнув по кількості вивчених мов. Або ж Миклухи-Маклая видатного українського дослідника, науковими працями якого й досі користуються науковці світу. Або ж бульвар «Революції на граніті», в пам’ять про студентів 1991, які голодували на Майдані за незалежність України! Або ж, врешті, Помаранчевої революції! По різному можна зараз ставитися до неї, але це НАША історія! Без неї не було б революції Гідності! Це НАША історія, а не чужа, як у випадку з Жовтневою революцією, чи чужими героями, як у випадку з Лепсе. Допоки в нас будуть такі назви і допоки ми будемо обвішані ними, як ГИРЯМИ, допоки й сидітимемо, як та обвішана баластом повітряна куля - не в силі відірватися від землі і злетіти ввись!..
Далі йшли мовчки. Вона і я. Кожен думав про своє. А може, про спільне...
